Рано чи пізно, але   колись   обов’язково кожна людина і весь народ осмислює   своє минуле. Не сьогодні це сказано:                                                                                                
Час народжувати і час помирати,                                                                                          
Час руйнувати і час будувати,                                                                                              
Час розкидати каміння і час збирати,                                                                                            

  Час мовчати і час говорити.                                                                                          
Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.
Сьогодні ми можемо всім, хто не вірив у події 1933 року, сказати, що це був справжній геноцид проти нашого народу, і тому щороку у четверту суботу листопада   відзначаємо День пам’яті жертв Голодомору.
Забитим мечем стало ліпше,
Ніж повбиваним голодом.
Що гинуть проколені,
За браком плодів польових…
Руки жінок милосердних
Варили своїх діточок,                                                                
Які стали поживою їм.
(Плач Єремїі, глава 4, вірш 9-10).

Ці скорботні рядки про   тих , яких   давно нема, яких   спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного режиму – штучний голод 1933 року. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки живого люду лягло у могили – старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.
Багато часу сплило, багато води витекло відтоді, як сатанинська лапа   нещадно перервала життя мільйонів людей. Зотліли і стали попелом з’їдені голодом тіла людей,   а   разом   з ними – їхні надія і віра.                      Голодомор забрав мільйони людей. Невідома навіть точна цифра. Щоб не повторилися такі події, ми повинні знати і пам’ятати про них. Кожен   по-своєму   переживає і переосмислює   цю страшну   сторінку в історії нашої України. В цей пам’ятний день люди палили свічки, щоб згадати тих, кого   давно   немає. Не стояли осторонь цієї події й учні   Вололимирівської ЗШ І–ІІІ ступенів та їхні наставники. Було оформлено шкільним дитячим парламентом тематичну виставку, випущено  стінгазету „Запали свічку пам’яті”.Класні керівники, вчителі історії та педагог-організатор провели   виховний захід, який був спрямований на те, щоб пом’янути людей, які загинули від голоду, і показати молодому поколінню, що недарма над скибочками чорного хліба на столі, який стояв на виставці, був напис: „Ціна   йому – життя”, бо хліб для нас святий і ми маємо знати йому ціну.  Розповіді ведучих   супроводжувались слайдами про Голодомор, на яких представлені   фотографії із архівних матеріалів. Учні заворожено слухали, час від часу ховаючи очі від моторошних знімків. Під час цього виховного заходу прозвучали „Лунная соната”  Л. Бетховена, „Реквієм”   В. Моцарта,   духовний   гімн „Боже, великий, єдиний”   музика Лисенка, слова Кониського), пісня „Свіча” у виконанні О. Білозір,   переглядався відеофільм „Голод-33”. Зі сльозами на очах, переповнені виром душевних переживань, учні розповідали про страшні епізоди 1933 року, декламували вірші, намагаючись   донести до присутніх невимовну біль, яку перетерпіла наша Україна, не можучи захистити своїх дітей від смертельного голоду. Усі ми, кожен по-своєму, ще раз пережили моторошні події Голокосту, запалили свічки пам’яті і помолились за невинно убієнні душі, які десь там високо, в бездонному, крижаному небі засяяли над нами холодними   миготливими зорями.

Це про них лунали хвилюючі рядки із вуст виступаючих:
Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю
Всі українські села, присілки та хутори,
Повстаньте всі, кому сказали: вмри!
Засяйте над планетою, невинні душі!
Зійдіть на води й суші,
Збудуйте пам’яті невигасний собор!
Проводячи такі заходи, ми, хоч із запізненням у кілька довгих десятиліть,   знайдемо в собі сили пройти за ними, великомучениками нашої історії, дорогою їхнього хресного путі, бо це потрібно не їм, мертвим, а нам – живим.   Все, що могли сказати світові, вони вже сказали. А ми лише можемо пом’янути їх хвилиною мовчання і помолитись за них і нашу Україну, щоб ніколи більше не повторилось для нашого народу таке страхіття, як Голодомор.